Навигация
 
Главная  - Экономика  - Книги  - Міжнародна торгівля - Дахно І.І.
Міжнародна торгівля - Дахно І.І.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

4.2.8. Угода про антидемпінгову практику

Угода вперше була укладена у 1988 р. після завершення Токійського раунду переговорів ГАТТ і визначила умови запровадження антидемпінгового мита країнами, до яких спрямовувався потік дем-пінгованих товарів.

Ця угода містить жорсткі критерії щодо демпінгу. Демпінгова-ним вважається такий продукт, експортна ціна якого перевищує ціну подібних товарів у країні експорту, або його продажна ціна нижча, ніж вартість його виробництва (cost of production).

З огляду на чинники, що зумовлюють недобросовісну конкуренцію, в угоді вирізняють дві її форми:

o субсидування експорту;

o демпінг товарів на зарубіжних ринках.

Згідно з угодою країни-члени можуть запроваджувати антидемпінгове мито на демпінговані товари. Для накладення такого мита потрібно, щоб демпінговані товари спричинили матеріальну шкоду на зарубіжному ринку (чи існує можливість такої шкоди?).

Недоречно говорити про будь-яку з форм демпінгу, якщо у країні експорту не все гаразд з економічною кон'юнктурою і товари продаються за цінами, нижчими за затрати виробництва, або обсяги їх продажу незначні. У такому разі для порівняння слід використовувати експортні ціни до третіх країн або покладатися на розрахункові ціни, які б могли скластися при виробництві і реалізації товару в країні імпорту.

Між демпінгованим імпортом і шкодою для національної промисловості відповідної країни має бути причинно-наслідковий зв' язок.

Країну демпінгу потрібно досліджувати на наявність політики демпінгу стосовно кожної з країн, що імпортують її товари. Лише в окремих випадках можна аналізувати кілька країн-імпортерів разом.

Для антидемпінгових розслідувань, як правило, потрібне звернення національної промисловості.

Власті країн, які вважають, що до них застосовується політика демпінгу, мають публічно оголосити про початок антидемпінгового розслідування і повідомити про це уряди країн-експортерів. Після початку розслідування експортери та імпортери товарів, яких підозрюють у демпінгу, мають право дати пояснення. Експортери повинні надавати властям найточнішу інформацію. Окремі дії у процесі розслідування можуть відбуватися у конкретних місцях (on-the-spot investigations). Відмова у наданні можливості для здійснення такого дослідження дає право компетентним органам використовувати в розслідуванні інформацію, яку вони вважають найдоречнішою (best available information).

Порівняти експортну ціну (export pree) і ціну внутрішнього ринку (home eonsumption priee) досить складно. Занижені внутрішні ціни не беруться до уваги за таких умов:

o відповідні продажі мають місце протягом періоду, що перевищує один рік;

o середня продажна ціна на внутрішньому ринку нижча, ніж зважені середні затрати виробництва одиниці продукції (the weigthed average unit йost);

o обсяг продажів за цінами, нижчими за затрати виробництва, перевищує 20 % загального обсягу;

o затрати не компенсуються протягом розумного часу.

Середні ціни визначаються як середньозважені ціни внутрішнього ринку і середньозважені ціни всіх експортних угод або як середньоарифметичні внутрішні й експортні ціни всіх угод. Якщо експортна ціна значно коливається, то середньозважену ціну внутрішнього ринку можна зіставити з ціною конкретної експортної угоди. Для валютних розрахунків слід брати до уваги валютний курс за станом на дату продажу (date of sale) або курс, зазначений у форвардному контракті.

Якщо ціна внутрішнього ринку не прийнятна для порівняння з експортною ціною, то дозволяється використовувати розрахункову ціну, яка обчислюється, виходячи із затрат промисловості, що поставляє товари на експорт. Для розрахунку використовується інформація реального усталеного бухгалтерського обліку виробника (експортера), враховуються накладні витрати та прибутки, які звичайно мають місце у підприємницькій діяльності зі схожими товарами. Якщо ціну товару зазначеними способами встановити не вдається, то дозволяється розраховувати її, спираючись на реальну інформацію аналогічних експортерів (виробників), їх середньозважені витрати та прибутки, а також використати будь-який резонний спосіб розрахунків за умови, що обсяг торгівлі цим товаром не перевищує обсягу торгівлі схожим товаром відповідних експортерів (виробників).

Звинуваченнями у демпінгу можна знехтувати і не розпочинати розслідування за таких умов:

o демпінг не перевищує 2 % експортної ціни;

o частка імпорту з конкретної країни не перевищує 3 % імпорту всіх подібних товарів (але це не застосовується у тому разі, якщо країни з частками імпорту, меншими 3 %, становлять разом 7 % загального імпорту відповідного продукту);

o шкода є мізерною.

Розпочате антидемпінгове розслідування припиняється, якщо у ціні товару, який постачається з економічно розвиненої країни, субсидії становлять лише 1 % і обсяг субсидованого імпорту невеликий. Для товарів походженням з країн, що розвиваються, допускається рівень субсидій обсягом до 2 %, а субсидований імпорт не повинен перевищувати 4 % загального імпорту. Зазначене правило не застосовується, якщо частка кожної країни, що розвивається, не перевищує 4 % імпорту, але загальна частка таких країн більша 9 %.

Угодою про антидемпінгову практику та Угодою про субсидії і врівноважені заходи передбачена можливість накладення мит країнами, яким завдано шкоди, на рівні, що нижчий за рівні демпінгу і субсидії. Це відомо як "правило меншого мита" (lesser duty rule).

Згідно із зазначеними угодами владні органи, які здійснюють розслідування, мають право вживати тимчасових заходів (provisional measures) - вимагати від порушників внесення грошових сум (cash deposits) або облігацій (bonds). Якщо накладена згодом санкція перевищує внесені грошові суми або вартість облігацій, то винуватців звільняють від доплати. Якщо ж санкція виявиться нижчою, то винуватці мають право вимагати відшкодування переплаченого.

Експортери мають право запропонувати підвищення експортних цін для того, щоб уникнути антидемпінгових і врівноважених заходів. Це може відбуватися лише після того, як власті у результаті розслідування дійдуть висновку про наявність завданої шкоди національній промисловості. Змусити експортерів підвищити експортні ціни не можна, це справа добровільна.

Максимальна тривалість терміну для здійснення розслідування у контексті обох угод становить 18 місяців. Перед оголошенням остаточного рішення компетентні органи, що виконують розслідування, мають повідомити зацікавленим сторонам усі факти, на яких ґрунтується рішення.

Врівноважені та антидемпінгові мита мають встановлюватися окремо для кожного експортера (виробника). Якщо їх кількість велика, то дозволяється визначати мито, спираючись на статистично достовірні приклади, у такому разі з експортерами (виробниками) необхідно порадитися.

Вжиття заходів потрібно постійно контролювати, якщо відпадає потреба у таких заходах, їх дія має припинятися.

Угодою про антидемпінгову практику та Угодою про субсидії і врівноважені заходи визначено, що такі заходи автоматично втрачають чинність через п'ять років після початку застосування. Для продовження їх чинності потрібно, щоб дослідженням було встановлено, що відсутність заходів призведе до поновлення або виникнення нових підстав для демпінгу і матеріальної шкоди.

4.2.9. Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи

Перед тим, як розглянути Угоду про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи, слід ознайомитися з основними інвестиційними заходами у сфері міжнародної торгівлі:

o вимога про місцевий вміст (local content requirement): у процесі виготовлення певної продукції обов'язково має використовуватись певна частка (обсяг) складових частин місцевого походження;

o вимога балансування торгівлі (trade-balancing requirement): імпорт і експорт мають бути у певному співвідношенні;

o вимога валютного балансування (foreign exchange balancing requirement): валютні затрати від імпорту і валютні надходження від експорту та з інших джерел мають перебувати у певній пропорції;

o валютні обмеження (exchange restrictions): обмеження на доступ до іноземної валюти;

o вимога внутрішнього продажу (domestic sales requirement): обов'язок продавати певну частку своєї продукції на національному ринку відповідної держави;

o виробнича вимога (manufacturing requirement): певні товари мають виготовлятися національною економікою;

o вимога експортної квоти (export performance requirement): певна частина виготовленої продукції обов' язково має експортуватися;

o вимога постачання продукту (product mandatory requirement): виробник має постачати певні продукти, випущені конкретними виробничими потужностями, на вказані йому ринки;

o обмеження щодо виробництва (manufacturing limitations): заборона іноземним компаніям виробляти певні товари у країні - імпортері капіталу;

o вимога передачі технології (technology transfer requirement): певні види технологій мають передаватися на комерційних засадах, а конкретні напрями науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт повинні виконуватись національною наукою;

o вимога ліцензування (licensing requirement): зарубіжний інвестор зобов'язується ліцензувати місцевим фірмам технології, які він використовує у своїй країні;

o обмеження на переказування прибутків (remittance restrictions): обмеження права інвестора на переказування до своєї країни прибутків, одержаних від закордонних інвестицій;

o вимога про частку місцевих інвесторів (local equity requirement): певна частка активів компанії має належати місцевим інвесторам. Зазначені заходи можуть негативно впливати на міжнародну торгівлю. Згідно з Угодою про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи забороняється вживати перші п'ять заходів з наведеного переліку.

Заборонні заходи створюють сприятливіші умови для внутрішніх товарів порівняно з імпортованими, тобто порушують принцип національного режиму. Ці заходи також передбачають застосування кількісних обмежень, які згідно з ГАТТ вважаються неприйнятними.

Інші інвестиційні заходи не заборонено зазначеною угодою. Залучаючи іноземні інвестиції, країни можуть висувати вимогу, щоб певна частка виготовленої продукції експортувалася або щоб певну частку активів компаній контролювали місцеві інвестори. Від інвестора можна вимагати надання ним ліцензій на використання новітньої технології або здійснення певних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт у країні, де він інвестує свій капітал.

Угодою передбачене пофазове скасування (to phase out) зазначених заходів. Розвиненим країнам на це було відведено 2 роки, починаючи з 1 січня 1995 р., країнам, що розвиваються, - 5 років, країнам перехідної економіки (transitional economies) - 7 років.



 
Главная
Банковское дело
Бухгалтерский учет, аудит
Инвестиции
Экономика
Налоги
Финансы
Финансовое право
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування